Українська греко-католицька церква у Німеччині

 

ОЛЕКСА ТЕОДОРОВИЧ ГОРБАЧ

  5 лютого 2018 – 100 років від дня народження мовознавця, славіста, видавця, педагога, професора університету в Франкфурті над Майном, Українського вільного університету в Мюнхені, Українського Католицького університету в Римі, дійсного член Наукового Товариства ім. Т.Шевченка Олекси Теодоровича Горбача (1918-1997).
Він належав до того вузького кола українців емігрантів-інтелектуалів, доля яких порозкидала по світах, проте вони, отримавши свого часу належне виховання і добру освіту, все життя присвятили, аби Україну знали по світах, як повноцінну і велику державу .

Олекса Горбач народився в селі Романів, нині Перемишлянського району, на Львівщині. Тут отримав початкову освіту в народній школі. Навчався в академічній гімназії у Львові, а потім впродовж 1936-1940 років студіював україністику, полоністику та германістику на гуманістичному (згодом філологічному) факультеті Львівського університету. Серед його викладачів були відомі мовознавці та літературознавці: професори Ю. Кляйнер, Е. Кухарський, З. Штібер, Є. Курилович та інші. Тому пізніше, коли радянські дослідники пробували применшити роль Олекси Горбача для розвитку української мови і його наукової школи, то на його захист одностайно виступив професор Юрій Шевельов: 

«Більшість праць Горбачевих – з україністики. Україністів поза Україною далеко менше, ніж славістів. Тому Тарасюк, очевидно, вирішив, що ніхто його не впіймає на гарячому, якщо він відкидатиме наукові заслуги, ба навіть наукові кваліфікації Горбача. 

    Так трапилося, що я колись мав приємність бути одним з учителів Горбача і, отже, трохи ознайомлений з його попередніми студіями. Серед його вчителів були такі мовознавці, як Єжи Курилович з індогерманістики, Здіслав Штібер з проблем фонології й західно-слов’янської діялектології, Ян Янув з фонетики й української філології – верховини польського мовознавства. Додаймо до цього з українського боку філологів Сімовича, Свєнціцького, Возняка, Колессу та інших. Якщо Тарасюк не вважає це за солідну школу, то я хіба можу сказати, що не заперечував би мати таких учителів».

Саме Ян Янів – знаний діалектолог, який на той час займав посаду завідувача кафедри україністики, заохочував своїх вихованців до діалектологічних студій. Олекса Горбач також ще зі студентської лави захопився діалектологією і зберіг зацікавлення нею упродовж усього життя.

Він вже від малечку любив вчитися, тому з перших днів навчання в університеті активно занурився у студентське наукове та політичне життя. Окрім університетської лави, він не пропускав нагоди більш глибоко пізнати науку. Так, в 1937-1939 роках був слухачем семінарів українознавства при Науковому товаристві ім.Т.Шевченка, які вів літературознавець та педагог, дійсний член НТШ д-р Ярослав Гординський. Саме за активну участь в житті університету його було обрано членом “Студентської репрезентації” (управи Союзу Українських Студентських Організацій під Польщею).

А дальше в розмірене і благополучне наукове життя майбутнє юнака, як виглядало на перший погляд, втрутились події того часу і закрутили у безжалісному вихорі історії. За участь у нелегальному VII Конгресі СУСОПу Олексу Горбача, як активіста українського студентського руху, було запроторено до львівської тюрми “Бриґідки”. Проте навіть в такому несприятливому середовищі, як видається на перший погляд, він не витрачав часу намарне, і спілкуючись з ув’язненими ровесниками – переважно представниками шкільної та студентської молоді, почав записувати міський сленг. Впродовж всього ув’язнення, яке тривало майже півроку, він познайомився з говіркою українського Львова, зокрема, такою її складовою як вулична мова учнів та студентів. І почав працювати в такій мало дослідженій царині української мови та збагатив її за рахунок зібрання урбаністичної лексики. Ці записи і склали основу подальших досліджень, які він продовжував пізніше вже поза межами України. Ця праця завершилася укладенням словника арготизмів та вульгаризмів із вуличної мови мешканців низки західноукраїнських міст, як от Львова, Дрогобича, Тернополя, Золочева, Станіславова, Коломиї і вже пізніше склали основу його фундаментальної праці з української лексикографії “Арґо в Україні”.

В 1940 році він повернувся на рідну кафедру як асистент до професора Василя Сімовича і навіть встиг пару місяців попрацювати в якості «ляборанта». На той час, в 1940-1941 роках, українську філологію викладав професор Василь Сімович, який щойно очолив кафедру української мови та був деканом філологічного факультету і мав дуже важливий вплив на Олексу Горбача як філолога-славіста, і як виявилося, і на його всю подальшу долю назагал. Вже будучи знаним науковцем, Горбач в 1986 році в Мюнхені на пошану свого викладача опублікував його найважливішу працю «Василь Сімович і його «Граматика української мови» (1921)» з ґрунтовною передмовою, з якої довідуємося багато моментів життя і самого Олекси Горбача.

Як схильний до науки юнак, він отримав рекомендацію до аспірантури. Проте вже у жовтні цього року його мобілізували на службу до Червоної Армії. Служив у будівельному батальйоні, а так як на той час на землях України вже йшли бойові дії, то вони потрапили в полон поблизу міст Чугуєва та Харкова, де перебували в листопаді-грудні 1941року.

Наприкінці грудня 1941 року Олекса повернувся до Львова і знову зробив крок до наукової праці, звичайно до професора Сімовича. Як згадував сам Горбач: «Після мілітарного інтермецца (до нього належав і німецький полон) одним з-поміж моїх перших ходів у Львові були відвідини Сімовича в університеті. «Урядував» тепер як «ліквідаційний» ректор в тісній кімнаті-канцелярії біля портієрки-входу. Привітання було дуже сердечне, як євангельське Блудного сина. Своєї журби не крив: університет відкритий не буде, будинок забирає під наглі суди Ґештапо… Спитав, що думаю робити, і таки зразу додав: «Вам треба їхати до Праги і там зі слявістики зробити доктора. Це, правда, стало вже не легко (був січень 1942 р.): досі вдалося кілька десятків студентів вислати докінчувати студії в Празі й Відні… А так, то зразу приїжджайте до Львова: тут переймете від проф. Лева секретарство й бібліотеку Інституту мовознавства: робляться старання відновити НТШ. Там у сусідстві будете в Інституті історії мати свого «співкомбатанта» Пріцака… Незабаром дійшло ще (на Сімовичеве прохання) навчання української мови в Малій духовній семінарії, де директором був Сімовичів брат. На прохання про прийняття на студії в Празі прийшла відмова…»

Цією статтею він висловив свої слова вдячності: «Хай же хоч цих кілька слів спогаду про один короткий відтинок його життя будуть грудкою на його могилу на Личаківському цвинтарі». А дальше йде ґрунтовний аналіз власне праці професора Василя Сімовича, який зладив його здібний студент, якого він благословив на працю в науці.
Впродовж 1942-1943 років Олекса працював на посаді секретаря в Інституті мовознавства і одночасно викладачем української мови в малій духовній семінарії.

Проте війна внесла свої коректи, прийшлось йти до війська і він пройшов вишкіл серед вояків дивізії «Галичина», а в червні 1943 року в її складі виїхав з України, перебував у Чехословаччині, Словенії, Німеччині. В травні 1945 року потрапив до американських таборів для інтернованих (для переміщених осіб) у Баварії та Гесії, в яких пробув до січня 1947 року. Після чого вирішив залишитися в Німеччині. Як виявилось – на все життя, яке він до останку присвятив служінню Україні.

І він ретельно взявся до науки, продовжив студії в Мюнхені в Українському Вільному Університеті і одночасно працював секретарем філософського факультету. Вже наступного року тут же захистив докторську дисертацію на тему “Наголос Зизанієвого “Лексису” з 1596 року”.

В цьому ж, 1948 році, в його житті трапилася ще одна дуже важлива і радісна подія – він одружився з Анною-Галею Луцяк.

Вона стала для свого чоловіка Олекси, як справжня чернівчанка, отим дуже надійним тилом і справжньою Музою на все їхнє подальше життя.

А Олекса Горбач цілковито зайнявся науковою та викладацькою справою. Два наступні роки працював на посаді наукового секретаря Головної Управи Наукового Товариства імені Т. Шевченка (НТШ). Паралельно підготовив і успішно захистив габілітаційну працю на тему “Арго на Україні” в Українському Вільному університеті. Із 1952 року почав викладати славістику в Геттінгенському, Марбурзькому і Франкфуртському університетах Німеччини. З 1963 року він працює професором Українського Католицького університету в Римі. Через два роки повертається в університет Франкфурта-на-Майні де очолив кафедру славістики й одночасно був співдиректором Слов’янського семінару. В 1972–1974 роках був обраний деканом відділення східних і позаєвропейських мов та кафедри Франкфуртського університету.

Одночасно мав виклади в Українському Вільному Університеті.
Така напружена викладацька праця займала майже весь час, тому в 1980 році добровільно вийшов на пенсію заради науки. Проте навіть в ті роки він знаходив час, аби зайнятися улюбленою лексикографією, відвідати міжнародні конференції, видати праці.

А його наукова спадщина вражає, навіть попри те, що не все було надруковане. Він залишив по собі понад 200 наукових публікацій. Впродовж 1993-1997 років в Мюнхені вийшли його праці у 8 томах. Коло його наукових зацікавлень було дуже широке. До цього видання ввійшли праці зі славістики, зокрема україністики, полоністики, русистики, богемістики; гунґарології, історії слов’янських літературних мов, лексикології і лексикографії, міжслов’янських мовних зв’язків, діалектології, ономастики, етнографії та фольклористики. Окремий том складають дослідження різних аспектів історії «християнізації Руси-України», які на той час ще мало хто розглядав. Горбач фактично перший і поки що єдиний дослідник, який ґрунтовно дослідив українське арго, його типи, походження, шляхи творення та функціонування. Аби довести повноцінність власне давньої української мови, він дослідив такі пам’ятки української мови, як словників Лаврентія Зизанія, Памво Беринди, виявлені та опубліковані писемні пам’ятки ХV–XVIII століть, більшість яких він перевидав власним коштом. Здійснив аналіз граматик Мелетія Смотрицького, Івана Ужевича, Олексія Павловського та інших. Горбач віддавав багато часу, оскільки розумів значення цих праць для відтворення об’єктивної історії розвитку української мови та історії її граматики. Власним коштом перевидав понад 30 мовознавчих і літературознавчих праць, надрукованих в 1920-ті роки, які були знищені або замовчувані в Україні.

Здійснив записи й дослідив українські говірки Словаччини, Румунії, колишньої Югославії. Дослідник історії української мови та територіальних і соціальних діалектів. Разом з дружиною Аннею-Галею перевидав низку праць із мовознавства і літературознавства, що були недоступні в Україні. Автор десятків рецензій, виступів, статей в енциклопедіях. Праця Горбача над «Енциклопедією українознавства», для якої написав понад 100 фундаментальних статей і тривала протягом всього часу створення цього видання.

Аби хоч трохи зрозуміти ту працездатність і кількість праць вченого, які може здійснити один чоловік, наведемо назви хоч самих значних його праць: «Арго українських вояків» (1963), «Арго українських школярів і студентів» (1966), «Арго слобожанських сліпців («невлів»)» (1971); з історії укр. лексикографії та лексикології: «Памво Беринда як етимолог» (1956), «З історії української церковно-музичної термінології», «Найдавніший друкований чесько-український глосар з 1587 року» (обидві-1965), «Перший рукописний українсько-латинський словник Арсенія Корецького-Сатановського та Єпіфанія Славинецького» (1968), «„Dictionarum latino-slavonum” 1718-1724 Івана Максимовича» (1991) та ін.; з укр. діалектології: «Північно-наддністрянська говірка й діалектний словник села Романів Львівської області» (1965), «Діалектний словник північно-добруджанської говірки села Муругиль над Дунаєм» (1969), «Північно-волинська говірка й діалектний словник села Ступно, колишнього повіту Здовбунів» (1973), «Південно-лемківська говірка й діалектний словник села Красний Брід близько Меджилаборець (Пряшівщина)» (1973), «Говірка Комарна й Комарнянщини» (1987) тощо. Працював також у галузях сучасної української мови, ономастики, міжмовних контактів, церковно-слов’янської мови, полоністики та інших розділів мовознавства.

Фотомеханічним способом Горбач перевидав значну кількість раритетів мовознавчої україністики, зокрема: у 1974 – «Грамматіки славенскиѧ правилноє Сѵнтаґма» Мелетія Смотрицького 1619; у 1977 – «Грамматіки или писменница языка Словенъского» 1638; у 1978 – «Грамматика малороссійскаго нарѣчія» 1818 і «Прибавленіе къ Грамматикѣ малороссійскаго нарѣчія» 1822 О. Павловського; в 1979 – «Grammatica Slavo-Ruthena» M. Лучкая 1830; y 1980 – «Грамматіка словенска» Лаврентія Зизанія 1596; у 1986 – «Граматика української мови» В. Сімовича 1921; у 1988 – «Адельфотес. Граматіка доброглаголиваго еллинословенскаго языка. Совершаннаго искуства осми частей слова» 1591; у 1982 – «Малоруско-німецкий словар»; Є. Желехівського та С. Недільського 1882-86; у 1985 – «Історичний словник українського языка» Є. Тимченка (в. 1-2, 1930-32; А-Ж); ін. праці: у 1965 – «Нарис історії української мови» П. Бузука 1927, у 1985 – «Покажчик з української мови. Матеріали по 1929 рік» Л. Червінської та А. Дикого 1929-30, у 1988 – «Нариси з історії української мови. Хрестоматія з пам’ятників староукраїнщини XI-XVI1I вв.» 1924, у 1986 – «Українська фраза» М. Сулими 1928, у 1990 – «Нариси з української синтакси у зв’язку з фразеологією та стилістикою» С. Смеречинського 1932 і «Граматика Лаврентія Зизанія 1596 p.» M. Возняка 1911 та інші, які на той час вже давно стали раритетами. У такий же спосіб перевидав значну кількість давніх праць з славістики.

Активний учасник міжнародних наукових форумів з проблем мовознавства впродовж 1963–1993 років, редактор багатьох наукових збірників. А це праця, яка забирає дуже багато сил і часу.

Олекса Горбач користувався незаперечним авторитетом серед закордоннних мовознавців і підтримував з ними багатолітню дружбу. До таких безсумнівно належить постать ще одного знакового науковця як Юрій Шевельов, який приїхав з Харкова студіювати до Львова науку в 1943 році.
Юрій Шевельов цінував свого приятеля юності і присвятив Олексі Горбачеві наукову працю «Двомовність і вільґаризми. Дисиміляція плинних в українській літературній мові», яка вперше була надрукована німецькою в Мюнхені в 1983 році в славістичному віснику до 65 літнього ювілею Горбача.
По війні вони налагодили спілкування, в основному листовне. Вони підтримували потім між собою багаторічну наукову і людську дружбу. Результатом якого й став вихід їхнього багаторічного листування вже по їхньому відходу у Львові в 2003 році в розкішне і дуже вартісне видання «Життя – не просто існування: Листування Олекси Горбача (1956-1996). – Львів, 2003»

Про подвижницьке служіння родини Горбачів якнайкраще, просто і без зайвого пафосу, сказала Анна-Галя Горбач вже по смерті Олекси: «Упродовж 50-літнього спілкування з автором листів… ми не тратили з очей нашу спільну мету: кожен у своїй ділянці мав здобути потрібні для праці знання не тільки у своєму, а й у чужому інтелектуальному оточенні, яке б служило справі України. Йшлося про те, щоб вичерпно і на належному рівні інформувати чужі наукові та освічені кола про українську мову, історію, культуру».
Про найважливіші чинники, які мали вплив на становлення особистості Олекси Горбача, подала ретельна дослідниця його наукової і насамперед, перекладацької спадщини, п. Марія Іваницька: « …на його становлення вирішально вплинули 3 чинники: по-перше, це походження з одного з «найсвідоміших» сіл, майже все чоловіче населення якого воювало в Українській Галицькій армії, а після невдачі визвольних змагань жило спогадами й роздумами про причини поразки, по-друге – навчання у філії Академічної гімназії у Львові, де найбільший вплив мали вчителі-українці, колишні старшини Галицької армії. По-третє, залучення учнів до підпільного юнацтва: «Всі вчителі виховували в нас поняття чести, […] вчили відваги […] та пожертвування собою задля загального добра. То були перші враження. На яких формувалася свідомість моя та мого покоління».
Найважніше, що ці чесноти і на сьогодні є дуже важливими для виховання і становлення свідомої української молоді.
Залишив чимало спогадів, які були опубліковані у різні часи й різних виданнях, а в 1998 році, вже по його відході в інший світ, упорядковані і видані у Львові А.-Г. Горбач та Я. Закревською під назвою «Шлях зі Сходу на Захід».
Відійшов у вічність Олекса Горбач 23 травня 1997 і похований на міському кладовищі міста в м. Райхельсгайм-Берфурт, Німеччина. 

 

http://dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=974809

 

 

 

ГОРБАЧ (ЛУЦЯК) АННА-ГАЛЯ

11.07.2013 | Овсієнко В.В.

ГОРБАЧ (ЛУЦЯК) АННА-ГАЛЯ (нар. 2.03.1924, с. Бродина, Південна Буковина, тепер Румунія — пом. 11.06.2011, с. Берфурт, м. Райхельсгайм, Німеччина)

Літературознавець, перекладач, громадська діячка, учасниця українського правозахисного руху в Німеччині. 

У домі освічених Марії та Николая Луцяків домашня мова була українська, а навчалася Анна-Галя в румунській школі, згодом у румунській дівочій ґімназії в Чернівцях. Політична нестабільність спонукала сім΄ю згадати про австрійське коріння і в 1939 р., перед приходом Червоної армії, виїхати до Німеччини в рамках програми «Додому в Райх». Дівчина покликана була на військову службу в протиповітряну охорону. Жили спершу в таборі переселенців, потім у Берліні, згодом у м. Падерборн (Вестфалія), де вона 1943 р. закінчила ґімназію. Вступила до університету, студіювала медицину, але 1944 р. університет закрили. Після війни навчається в Ґеттінґенському університеті, де опановує славістику, румуністику та східноєвропейську історію, а також ґерманістику й англійську філологію. 

У Ґеттінґенському університеті викладала румунську мову, тоді ж почала перекладати оповідання М. Коцюбинського та Ю. Косача. Виграла конкурс газети «Українська трибуна». 1948 р. одружилася з Олексою Горбачем – колишнім хорунжим Української дивізії, студентом-славістом і романістом Українського Вільного Університету. Переїздить до Мюнхена. 1950 р. закінчує там університет ім. Л. Максиміліяна, захищає докторську дисертацію з філософії на тему «Епічні стилістичні засоби козацьких дум». 

Народження двох дочок і сина (Катерина, Марко і Марина), часті переїзди не сприяли систематичній викладацькій праці. З 1956 р. сім΄я жила в м. Марбурґ, з 1959 – у Франкфурті над Майном. Там Г. завершує антологію української прози І пол. ХХ ст. «Синій листопад» (1959). Видає дослідження з історії українсько-румунських, українсько-німецьких літературних взаємин («Ольга Кобилянська і німецька культура», 1967), пише десятки статей до «Нового Кіндлерівського літературного лексикону» («Kindlers Neues Literatur Lexikon»). Перекладає німецькою мовою твори М. Коцюбинського «Fata morgana» (1962), «Тіні забутих предків» (1966), Г. Хоткевича — «Камінна душа» (1968), новели В. Стефаника «Злодій», «Вістуни», також «Лісові казки» (1965), твори В. Винниченка, М. Хвильового, Г. Косинки, О. Довженка, В. Дрозда, Є. Гуцала та ін.

У 1960-73 рр. Г. організувала і провадила Суботньою школою в українській громаді, навчала дітей еміґрантів читати й писати по-українському. Популяризувала українську літературу в Німеччині, виступаючи з доповідями на наукових конґресах, пишучи статті для преси й наукових видань. Член-кореспондент Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ, 1966).

Під кінець 60-х рр.. Г. підготувала другу антологію, до якої ввійшли і твори шістдесятників (В. СИМОНЕНКО, І. ДРАЧ, Ліна КОСТЕНКО, Григір Тютюнник та ін.). У зв΄язку з цим виданням приїздила до Києва, щоб мати підтримку Спілки письменників України. СПУ висунула вимогу познімати твори деяких авторів. Тоді Г. познайомилася з І. СВІТЛИЧНИМ, І. КАЛИНЦЕМ, В. ЧОРНОВОЛОМ, М. ЛУКАШЕМ, Г. КОЧУРОМ. Антологія «Криниця для спраглих» вийшла 1970 р. в Тюбінґені, дістала схвальні відгуки на Заході, а в Україні – звинувачення в антирадянській спрямованості. 

Коли ж Україною прокотилася хвиля арештів 1972 р., Г. вступає до німецької секції Міжнародної амністії, ставши головним дорадником групи з питань Східної Європи і основним постачальником інформації про правозахисний рух в Україні та репресії проти правозахисників і діячів культури. Г., зокрема, опублікувала матеріали і літературні твори М. РУДЕНКА, Є. СВЕРСТЮКА, В. СТУСА, І. СВІТЛИЧНОГО, В. МОРОЗА, В. ГОЛОБОРОДЬКА,М. ГОРБАЛЯ, В. МАРЧЕНКА, І. КАЛИНЦЯ, С. САПЕЛЯКА, В. ЧОРНОВОЛА, Л. ЛУК΄ЯНЕНКА, Ю. БАДЗЯ, розповіді Д. ШУМУКА і Є. ГРИЦЯКА про повстання в Норильську 1953 р. Публікувала також матеріали про діяльність репресованої УГКЦ. Інформувала світову громадськість про політичні репресії в Україні, неодноразово виступала з інформативними доповідями в Німеччині, Швеції, Норвегії, Швейцарії та інших країнах. Організовувала протестні кампанії на захист в΄язнів сумління. Саме завдяки Г. у серії інституту Kuratorium Geistige Freiheit була започаткована підсерія Literia Ukraina Samwydaw, для якої вона переклала німецькою мовою понад сто документів та самвидавних художніх текстів. Г. написала політв’язням сотні листів і поштівок, знаючи, що більшість їх не будуть вручені адресатам. Засланцям власноруч посилала в Сибір бандеролі й пакунки з одягом, продуктами. 

1977 р. родина Горбачів осідає в с. Берфурт, у Гессії, де нарешті налаштовує чіткий, але напружений ритм праці. Г. видає десятки книжок перекладів української літератури, серед них 15 антологій, вона є автором десятків літературознавчих статей, зокрема, про шістдесятників, про письменників пізнішої доби. Читала лекції в Українському Вільному Університеті в Мюнхені з українського літературознавства і перекладу. Організовувала інформаційні виставки про Україну для німців. 

У кінці 1977 р. Г. пристала до Німецько-українського товариства «Райн-Некар», через нього організовувала допомогу молодим українцям, які бажали здобути вищу освіту. Пізніше організовувала там допомогу дітям Чорнобиля, тижнями утримувала їх у своєму домі, влаштовувала в німецькі родини. 

У добу гласности та з проголошенням незалежности організовує виступи багатьох українських письменників у Німеччині, зокрема, Ю. Андруховича, В. Кордуна, видає їхні твори німецькою. В останні роки з’явилися два видання книжки «Die Ukraine im Spiegel ihrer Literatur» («Україна у дзеркалі її літератури») зі змістовним розділом «Ґете в житті і творчості Василя Стуса», а також із міркуваннями про опрацювання українських тем у таких німецькомовних авторів, як Леопольд фон Захер-Мазох чи Карл Еміль Францоз.

Разом з чоловіком заснувала 1995 р. видавництво «Brodina Verlag» (за назвою рідного села), де видає перекладні твори української літератури й присвячені їм дослідження, важкодоступні пам’ятки української писемності та дослідження з мови й літератури. Упорядкувала і передала відкритій 1997 р. кафедрі української філології Ґрайфсвальдському університеті значну частину україністики з книгозбірні свого чоловіка мовознавця Олекси Горбача (помер 1997). 

Їхній син Марко Горбач – професор Йоркського університету, віце-президент НТШ в Канаді. Молодша дочка Марина продовжує справу матері в галузі перекладацтва. 

Похована Г. 17.06.2011 на цвинтарі в селі Райхельсгайм-Берфурт у спільній з чоловіком могилі. 

Г. – член-кореспондент НТШ в Європі(з 1966), член НСПУ (1993), лауреат премії УАНТІ ім. В. Стуса (1993), премії ім. І. Франка (1994), премії «Тріумф» (2001), Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О. Теліги (2009). Нагороджена Президентом Німеччини «Хрестом Заслуги на стяжці» (2006), українським орденом княгині Ольги (2006), медаллю ректора УВУ — «Рго Universitate Libera Ucrainensis» (2007).

http://museum.khpg.org/index.php?id=1373541684

 

Kommunale Ausländervertretung (KAV) внесла до списку видатних осіб  іноземного походження 2017 року, які причинилися до розвитку міста Франкфуртіа на Майні нашого парафіянина АНДРІЯ МАРКА

 

Andriy Marko Dr.

Dezember 2006 – Heute – Postdoc at Goethe-Universität Frankfurt a. Main, Electron Paramagnetic Resonance (EPR) theoretical method developments

1993 – 1998 –  Ivan Franko National University of  L’viv, Diploma in Physics, Theoretical  and Mathematical  Physics       

1998 – Juni 2000 – Ivan Franko National University of L’viv, aspirant – Quantum Electrodynamics                                         

Juni 2000 –  2005  – Fraunhofer IZFP– studies of liquid diffusion in disordered media with Nuclear Magnetic Resonance (NMR), 2000 – 2005 Universität des Saarlandes – Doctor of Philosophy (PhD), Nuclear Magnetic Resonance